Вдалим є вибір четвірки головних дійових осіб: двоє хлопчаків і двоє дівчат. Це дозволяє зацікавити юних читачів обох статей. Усім цим «Подорож» нагадує «Хроніки Нарнії», та й основні диспозиції подібні: ворота між реальністю та казковим світом, що відкриваються лише для юних; декілька королівств, які перебувають у напружених стосунках; у самому фантазійному просторі виокремлюються персонажі, які володіють чарівними здатностями. Далі не зіставлятиму ці тексти хоча б тому, що «Хроніки» є загальновизнаною класикою, а «Подорож» продовжує свою ходу до читача й наразі представлена тільки першою частиною. Я вірю, що у твору Марини Рибалко є добрі шанси здобути популярність. Хоча після читання «Подорожі» у мене залишилося декілька зауважень до сюжету, через які я оцінила б книгу на «добре», а не на «відмінно».

 

Перше стосується ворожіння старої циганки: красуня Іринка отримує пророцтво про три дороги, які чекають на неї у цьому світі: чекання, кохання і страху. Проте впродовж усього твору авторка так і не розшифрувала сенс віщування, адже дівчина чекати не чекала, кохання наприкінці наче зароджувалося, та якось умить обірвалося фінальною сценою, а страху в її історії взагалі не було чи принаймні було значно менше, ніж у решти персонажів. Використовуючи такий сюжетний елемент, як пророцтво чи бачення майбутнього, варто пам’ятати, що це досить сильний інструмент, і здійснення віщування не можна відкладати на книгу-продовження – щонайменше одна з доріг мала б розкритися вже у цій частині історії.

Окрім того, головна героїня чомусь отримала непропорційно мало авторської уваги порівняно з рештою дітей із Реальності. Загадкою є і те, чому Іринка наприкінці погодилася повертатися в Реальність, адже вона не пам’ятала ані дому, ані батьків, натомість у казковому світі мала шалений успіх, а також щойно зустріла людину, до якої відчула незнайомий їй раніше романтичний інтерес. Здається дивним, що за таких умов вона без жодних вагань і зауважень, а також без авторських «підказок» щодо мотивів погоджується повернутися в забутий нею світ. Що керувало дівчинкою? Можливо, це спроба залишити інтригу для продовження історії?

 

Завершення книги на кульмінаційному моменті стало неабиякою несподіванкою. Останні розділи мають надзвичайно динамічний сюжет, і водночас у них зав’язується не одна ниточка, яка згодом, вірогідно, з’явиться у продовженні. Та незалежно від того, чи вийде друком друга-третя-четверта книга, кожну окрему частину слід належно закінчити. А тут склалося враження, наче я на великій швидкості врізаюся в бетонну стіну: щойно тут була битва, невідомо, чи виживе одна з головних дійових осіб, одразу двоє героїнь відкривають у своїх серцях теплі почуття, і раптом за дві сторінки все скінчилося, щойно розпочавшись. Діти спокійно повертаються додому, ніяк не обговорюючи пережитого, і лише фраза бабусі-казкарки: «Можливо, колись і зустрінешся з ними» (тобто з друзями з казкового світу) натякає, що читачеві таки пощастить дізнатися, чим усе закінчилося.

 

Саме через це оповідь викликає дещо двозначні почуття. З одного боку, приємно, що не самими перекладами рейтингових текстів може урізноманітнити своє дозвілля український підліток. Проте як літературознавець хочу порадити авторці уважніше поставитися до розвитку тексту, не нехтуючи традиційними правилами побудови сюжету. Особисто я вже очікую на продовження і сподіваюся, що воно не забариться.